Тільки-но минула 35-та річниця Незалежності України — тієї самої Незалежності, до якої кожен із нас, українців, має безпосередній стосунок. Особливо за останні роки питання особистого внеску, ролі та відповідальності кожного з нас стало одним із найгостріших. Відчуття провини, несправедливості та недостатності супроводжує багатьох із нас, розділяє українців між собою, а водночас болить і щемить усередині кожної та кожного.
Авторка бестселера цього літа «На вулиці Солоній» Ія Морела поділилася з нами своїми думками щодо любові до Батьківщини, ролей та відповідальності, важливості кожного голосу, кожного слова.
Зараз все найоперативніше у нашому Telegram-каналі. Підписуйтесь, щоб бути в курсі найважливішої інформації
Роман Ії Морели запам’ятався читачам своєю атмосферою того самого безтурботного літа з пригодами, радощами та драмами, котрі будуть знайомі будь-кому, у чиєму дитинстві хоча б одне літо пройшло біля річки, у селі, у дідуся з бабусею. «Ми всі колись були щасливими — просто забули», — пише авторка. Ія Морела вважає, що в суспільній боротьбі за власні права кожен із нас має обов’язок — зберегти себе, зберегти «світло в очах».
Далі — текст авторки.
У кожного свій фронт
Сьогодні, у часи великих випробувань, у кожного з нас свій особливий фронт. Хтось тримає небо над країною зі зброєю в руках на передовій, а хтось тримає саму Україну в серці, опинившись за тисячі кілометрів від дому.
Географія та кордони втратили свій колишній зміст, адже справжня відданість не вимірюється відстанню. Немає єдиного «правильного» шаблону, як любити Батьківщину, і ніхто не має права таврувати чужу долю зрадою.
Кожне написане солов’їною мовою слово, кожна видана книга, кожен гучний виступ наших спортсменів, науковців чи музикантів на світових майданчиках — це наш спільний потужний голос. Ті, хто сьогодні пише, і ті, хто жадібно ковтає ці сторінки, роблять неоціненну справу: вони засівають українське поле надією, плекають неповторну красу рідного слова, наш гострий гумор та віковічні традиції. Ми не просто зберігаємо своє — ми примножуємо його, доводячи всьому світові, що українська душа невмируща, де б вона не билася.
У кожного з нас сьогодні спільний щем — ми всі нестерпно сумуємо за затишним, мирним дитинством і тим теплим домом, де найбільшою турботою було визирати в синьому небі лелек, а не здригатися від спалахів ворожих ракет чи гудіння дронів. Проте Україна має настільки багату й глибоку душу, стільки світла та любові всередині, що це неминуче переможе будь-яке прийшле зло та жорстокість.
Дивовижно, але в ці найтемніші часи люди прагнуть читати не лише про біль та окопи. У суспільстві вже чітко видно перші промені майбутньої перемоги, тому серце читача шукає книги про любов, відданість, про дитячі радощі та прості добрі справи. Справжніми героями цих нових історій стають абсолютно всі: і ті, хто повернувся з передової, і ті, хто віддав життя за свій дім, і ті, хто наближає цей день щоденною тихою працею — надсилає донати, саджає під обстрілами город, одягає вишиванку та співає українських пісень.
Ми всі колись були щасливими — просто забули. В коловороті тривог і сьогодні наше спільне завдання — не загубити себе, зберегти живу мову, наповнювати дні теплими спогадами та тихою надією. Для цього не потрібно гучних гасел. Достатньо простої дії: відкрити двері бібліотеки, підтримати нову книгу українського автора, сходити на виставу до театру.
Нам важливо, щоб наш жовто-блакитний прапор піднімався на світових п'єдесталах під звуки національного гімну, і для цього ми маємо найцінніше — людей. Незламних, світлих, щирих, розумних і тих, хто попри все продовжує читати. Справжніх українців.
Григорій Сковорода колись сказав: «Світло бачиться тоді, коли світло в очах є». Це світло живе всередині кожного з нас, і саме воно здатне розігнати будь-яку темряву.