Интервью со звездой: Витовская везет в Днепр спектакль "Оскар и Розовая дама"
В пятницу, 4 ноября, в театре Оперы и балета состоится спектакль "Оскар и Розовая дама" по одноименному роману Эрика-Эммануэля Шмитта. Главную роль исполнит Ирма Витовская.
Кореспондент Vgorode пообщалась с Заслуженной артисткой Украины, волонтером Ирмой Витовской. Актриса рассказала о театре, кино, самой пьесе и проблеме паллиативной помощи детям. А еще тепло отозвалась о Днепре и чуть не "проспойлерила" новый фильм.
Ниже приводим слова Ирмы Витовской на языке оригинала
Проблема паліативної допомоги в Україні та Вітовська у ролі "Рожевої пані": що спільного
Була ідея підняти проблему паліативної дитячої допомоги в Україні, якої не існувало. І коли я дізналася про тяжкохворих дітей, то вирішила подати на фонд "Відродження" проект-втілення, який би доніс до людей соціальну проблему, витягло б суспільство з невідання, бо лише мале коло знало про існування проблеми.
У виставі використані фрагменти з виставки Русі Асєєвої "Діти, яких не існує". Саме це виставка підштовхнула мене, що треба дуже об’ємно виходити на велику аудиторію. Кіно не брали, бо це дуже дорого, тому вирішили ставити арт-проект, саме виставу. Тому що я можу допомогти як актриса. І ми подали на фонд "Відродження" з дівчатами з різних фондів від волонтерських організацій проект про втілення вистави на тему дитячої паліативної допомоги. А так, як нічого краще ніж роман "Оксар і Рожева пані" на цю тему я не знайшла, коли дитина вже на фінальній стадії своєї хвороби, то вирішили ставити цей роман і зв’язалися з паном Еріком.
Команда, що працювала над "Оскаром та Рожева пані"
В 2015 році фонд підтримав втілення, надав кошти, зібралася команда. Так до мене долучилися і допомогли Святослав Вакарчук з "Океаном Ельзи", Ростислав Держипільський, який по роману зробив візуалізацію і який є художнім керівником Івано-Франківського театру ім. Івана Франка і режисером вистави. Ярмоленко Андрій, художник, який ніколи не робив для театру, відомий сучасними роботами у стилі андеграунд, зробив роботу з Нікітой Тітовим. Та Оля Семьошкіна - хореограф.
Скільки коштів вдалося зібрати минуло річ та яку роль зіграла вистава для України
Проект вдалий з точки зору інформаційної, благодійної. Ми зібрали більше 900 тисяч гривень чистих коштів, які пішли на виїзні бригади формування, на цільові програми і збираємося далі збирати кошти на дитячу паліативну програму. Тобто ми зробили благодійну історію, інформаційно донесли до суспільства питання дитячої паліативної проблеми, і зараз в цьому пішли зрушення, багато відкривають відділень по областям. На фінішній прямій закупка дитячого обезболюючого.
Наскільки важно грати на одній сцені з дітьми
У нас діти підготовлені - вони з театральних студій. Вони навчаються і вже знають, що таке сцена. Єдине, що їм треба було виступати на великій сцені з дорослим актором. Та ми знайшли прийом, який зробив комфортним співіснування дітей і досвідчених акторів на сцені.
Мені здається, в нас все дуже природньо вийшло, і наші діти справді молодці. Вони навчилися за два місяці ловити світло, не перекривати одне одного, працювати з гарнітурою, тримати паузу, думати на сцені. Все це видно, вони не читають, як на стільці в садочках, а справді чітко говорять, відгукуються на імпровізації. Навіть дозволяють собі імпровізувати. Тобто вони пройшли дуже хорошу школу, і вже можуть дозволити собі йти в театральний на п’ятий курс.
Чи видозмінюється вистава від міста до міста
Я думаю, що будь-яка вистава, навіть в одному місці, вона різна, не така, що була перед цим. Це як закон, це жива енергія. Це ж не фільм, який ви зняли один раз і прокручуєте його постійно. Фільм – це зовсім інший спосіб існування. А вистава – вона жива, вона зараз відбувається на ваших очах. І звичайно, що є якісь імпровізації, якісь сценки, які навіюють ті самі паузи, знахідки, настрій колір вистави, кажучи умовно. Це завжди інше. Навіть одна й та сама вистава в театрі, на яку ви будете ходити кожного дня, буде відбуватися по-іншому.
Про що саме вистава "Оскар і Рожева пані"
Наша вистава – про смерть дитини. Ця дитина може жити в будь-якій країні, ця дитина є й у нас. І тому це питанні світове, великої трагедій - дитячої смерті в ранньому віці, і неможливо їй запобігти та зупинити. Тут глибше історія.
Ми хотіли пробудити суспільство на благодійну історію, на відшукування, на те, що такі діти в Україні є, їх щороку помирає 17 тисяч, а потребує опіки 70 тисяч – це діти в зоні паліативного ризику, які можуть піти завтра-післязавтра, діти, які на жаль не мають великого терміну.
Дике суспільство та питання жалості
Ми закликали до того, щоб оточуючі, знаючи такі родини, не залишали їх самих. Зазвичай, дитина закрита, і тато й мама залишаються самі, чекаючи цього страшного часу. І бояться, що наше суспільство настільки дике, ще постколоніальне і постряданське, що воно до інвалідів ставиться як до якогось недосконалого суб’єкта. А, перепрошую, це ж така сама людина. Треба змінити поняття: не люди з обмеженими можливостями, а люди з підвищеними потребами. Тоді у свідомості людей зміниться це відношення. От, власне, до цього ми закликали. Це ширше - як подивитися на тих, хто дійсно потребує нашої уваги, нашого об’єднання, нашого милосердя. Але не жаліти, а підтримати. Жалість нічого не дасть. Пожаліли, мами розплакалися, це щось дало? Нічого. А от щось від’єднати від свого бюджету для тієї родини, щось купити чи зробити той же подарунок – замовити, наприклад, клоуна цій дитині і дати радість, оплативши його. Це більше, ніж жалість, правда?
Про це ми говоримо, до цього закликаємо, щоб змінювалося суспільство, щоб ті, хто мають, скажімо, підвищенні потреби, не відчували себе ізгоями в нашому суспільстві, а рівними. Щоб вони не опускали очі при зустрічі, а гідно дивилися на співрозмовника. В цьому плані ми розуміємо, що можемо зробити щось, а жаліти – це нічого не дає, ще й принижує. Я думаю, тут дійсно треба обєднуватися і допомагати.
Театр чи кіно: чому їх неможливо порівнювати
Один вид мистецтва, але абсолютно інший спосіб існування. Я обожнюю і кіно, я обожнюю і театр. Це інший досвід. Це зовсім інші умови гри. І тому порівнювати це глупо.
Вітовська про Дніпро: це амбітне місто
Мені подобаються глядачі в Дніпрі своїм позитивом та відкритістю. Імпонує саме місто через серйозну волонтерську діяльність. Дніпро – амбітне місто. Я можу вам чесно сказати, років 15 назад мені імпонували Одеса, Львів, Київ тим, що мали свою харизму, індивідуальність, незалежність. Я дуже рада, що тепер з’явився Херсон, Харків, він став яскравіше, і Дніпро дуже сильно піднімається.
Кожне місто - це пазли одного регіону. І якщо ці пазли не гнилі, не мокрі, сильні, та мають знати, де стояти, то все буде супер. І в цьому плані Дніпро став дуже сильним гравцем. Він і був в плані бізнесу, але зараз він розвивається й культурно. Культура – це код нації. Дніпро починає робити свої месседжи для країни.
Аби місто стало ще кращим, кожному мешканцю потрібно самому зрозуміти, що "я є тут, це моє, ця дорога моя, зупинка моя", не гадить, не плювать, тому що це моє.
Звання та бренд
Для мене це Звання (у 2016 році Вітовська отримала Звання Заслуженої артистки України, прим. Авт.) - вже пережиток, який має канути. Мені подобається західна схема, коли є гонорари і статуетки, можливо ордени, це круто. А звання, ви знаєте, ну це звісно, все одно приємно, але ти розумієш свідомо – воно рано чи пізно відійде і нічого не дає. Воно тішить тільки самолюбство. На цей час ці звання настільки розкритиковані, роздані куди попало за всі роки, що іноді вони себе зовсім дискредитували. Я думаю, що Джек Ніколсон, як народний артист Америки, це дуже примітивно.
Джек Ніколсон - це Джек Ніколсон, йому не треба приставок, ім’я – це бренд. Тому потрібно працювати на ім’я. Як говорив покійний Богдан Сильвесторович Ступка колись: "50 років ти працюєш на ім’я, а потім ім’я працює на тебе".
Десь так воно і є - спершу треба заслужити, щоб твоє ім’я знали від одного регіону до другого, знали, як ти виглядаєш і хто ти така. Треба боротися, щоб це ім’я було тільки з плюсом. З позитивом. Звичайно якісь твої проступки чи якась дискредитація - воно честі не робить.
В мене багато було в минулому компромісів, поступків, принципів зробити те, що я не хочу, тому що життя складне, і треба було помешкання і всьо. Зараз я нарешті, років чотири, можу вибирати, робити те, що я хочу. І те, що я вважаю за потрібне, і те, що я вважаю за мистецтво, і те що я вважаю за той проект, який я хочу втілити. І тому, власне, мене може і не бачать так часто в серіалах, тому що, власне, це мій вибір. Я буду зніматися лише в чомусь дуже цікавому, креативному. Мені так здається, так би хотілося.
У 2017 році вийде український містичний фільм "Брама", де Вітовську неможливо буде впізнати
У мене зараз зйомки у чудовому фільмі "Брама" за п’єсою Павла Ар’є, де я втілила роль баби Пріски. До речі, в театрі за цю роль я отримала "Київську Пектораль". І зараз ми екранізуємо п’єсу. Я дуже щаслива втілювати це у кіно. Це дуже цікаве фестивальне, соціальне, містичне, страшне кіно, яке вийде на екрани наступного року. Глядач не впізнає мене. Але не буду розкривати усіх таємниць.
Viber
Telegram
Messenger
Facebook
Google +
