Михаил Мельник - актер своего театра. Откровенное интервью

...Театр одного актора. Директором, режисером, актором, музикантом, гримером і костюмером в цьому незвичайному театрі під назвою "Крик" в одній особі є народний артист України Михайло Мельник – єдиний на Дніпропетровщині, хто став лауреатом найвищої в Україні національної премії в галузі мистецтва, імені Тараса Шевченка.

Коли Ви вперше замислились щодо професії актора?

Випадково. Молоді люди з театрального інституту побачили мене (ми сиділи за одним столиком) і запропонували. Я уявлення не мав, що таке актор, що це за робота. Практично в кожній людині лежить основа акторства. Одні люди в житті грають, а на сцені – нуль. Правда і в житті вони, також, погано грають… Саме грають, а величезна помилка в тому, що більшість акторів грає, а не живе. Можливо тому вони не захоплюють глядача. Їм аплодують, через те, що глядач вихований. Коли я бачу вистави деяких театрів, мені здається, що їх помідорами треба закидати. Їм дуже пощастило, що ми в Україні живемо, серед толерантних людей, які не дозволять собі вільність.

Професія актора передбачає "вмирання" на сцені, навіть якщо це комедія. Я бачив людей, які працюють у комедійних жанрах, наприклад Нікулін. Як він на репетиції працює, і як працює в цирку! Якось він виходив із цирку, я випадково зустрів його, і навіть не одразу впізнав, побачивши зігнутого дідуся. Я підійшов до нього, подякував, але не взяв автограф, тому що бачив, що йому не до мене і взагалі ні до кого. Він "викручений".

Яка була Ваша перша роль?

Ще у театральному я грав Атоса у "Трьох мушкетерах". Тоді я намагався щось грати. Якогось уявного собі Атоса. Не було того, що це я в обставинах Атоса. Оцінка була п'ять, за акторську майстерність, але я ж знав, що не отримав насолоду. Насолода від болі тієї чи іншої ролі. Бо справжнє мистецтво народжується в муках, болі. Навіть, коли музику граєш, все одно мучишся.

У театрі Шевченка була перша роль, яка більш-менш мені подобалась. Я грав Бреда у спектаклі "Моя дорога Памела". 

Звичайно, все найважливіше почалось із "Гайдамаків", коли я вперше зробив моно-виставу.

Михаил Мельник. Фото: theater-krik.com

Чому Ви пішли з театру Шевченка?

Від "щастя". Бо я був молодою, амбіційною людиною, яка вчилась на московській школі. Наш викладач казала: "Якщо навчатися - то на найкращих зразках. Не можна перти в себе все під ряд - буде живіт бурчати." Ми вчилися на таких театрах як "Лєнком", "Театр на Таганці", "Соврємєннік", "Большой Драматический Театр".

Коли я прийшов до театру Шевченка, мені здалось, що театр не зовсім такий, як я собі його уявляв. Мені не цікаво так працювати. Мені цікаво в іншій школі працювати, мати інші сценічні стосунки, інше сценічне рішення, образні речі, символіку, а не просто побут. Шаровари, наклеєні бороди... Мені було нецікаво, сумно, врешті-решт. За часи Радянського Союзу віталися такі вистави, як "Сватання на Гончарівці", "Конотопська відьма", щось примітивне, щоб про націю складалось враження, що вона не дуже далека. Напівзігнуті ноги, пузаті, вареники люблять, горілку п'ють, шаровари носять, і все! Я категорично не був із цим згоден! Я говорив, то театр повинен бути європейським, живим! Пішов - бо не зміг. Пішов в нікуди. Це був відважний крок, але кожна людина повинна це робити. Не шкодую, що пішов.

Хто для вас є ідеалом людини та особистості взагалі?

В кожному віці ти йдеш і керуєшся на якісь стержні. Я багато читаю. Мені подобаються герої, які потрапляють в надзвичайні обставини. Там завжди проявляється дух…

Мені не зручно говорити, але я вже в тому віці, коли не до ідолів. Пройшов час, коли хтось був для мене кумиром. Тепер для когось, може, я кумир… Є час закохуватися, розчаровуватися, а є час – вчити. А навчаючи інших, навчаєшся сам! 

Що ви полюбляєте читати?

Так, дуже! Зараз я хотів би більше читати, але не завжди є час. Зараз лежить Стефан Цвейг, над яким я працюю. Муза високо висить і не хоче наближатись ближче. Вона бачить, що біля мене багато метушні різної.

Театр починається з вішалки? А я чого починається театр КРИК? 

Кожен театр починається з легенд, з того, що ви чули про цей театр, з погляду на вивіску. Коли немає мистецтва - тільки вішалка і залишається. У моєму театрі ніколи не було вішалок, і сьогодні немає, і не буде. Більше того, театр ніколи не мав свого приміщення. Свою гримувальну, яка є і кабінетом, я зробив у підвалі. Без вікон, сонячних променів. Нижче за мене тільки щури. Навколо мені підвал і вода стоїть. Навіть не хочу казати, яка "вода". Цей театр ніколи не мав окремого приміщення і не буде мати, бо помре разом зі мною! Продовження не буде!

Тобто Ви не готуєте собі наступника?

Ні! Не можна підготувати собі наступника. Коли мене не стане – його обов’язково будуть "міряти" до мене. Я буду "легендою". А цей нещасний, хто б це не був, навіть, якщо буде генієм, все життя витратить, доводячи, що він не гірший. Цей театр називався КРИК, він народився і помре зі мною. Більше такого ніколи не буде. Ніде на землі.

Чому саме КРИК?

Тому що Крик! А там нехай кожен сам собі думає.

Не так давно Ви навчились грати на саксофоні. Чому саме цей інструмент?

Тому що це моє. Це дух мій. Той камертон, який в мені, який передався мені від мого батька. Ніхто не скаже, що в моїх виставах погана музика. Це ознака того, що я люблю хорошу музику, вона в мені.  Я намагався собі та іншим довести, що немає віку, в якому не можна вчитись, а особливо складній справі. Саксофон один з найважчих інструментів. Тут губи, зуби, легені, вібратори, слух, і ти не бачиш нот, які береш. Тепер Мельник і саксофон – речі нероздільні. Саксофон дає мені спокійно жити. Він забрав у мене половину риболовлі.

Що вас надихає?

Люди і природа. 

Кращі прояви людської душі.

Люди, які вітаються зі мною. Вони з такою ніжністю дивляться мені в очі. Частіше це протилежна стать. Вони мені нагадуюсь, що я чоловік, який цікавиться протилежною статтю, і хочеться виглядати перед ними не просто "штаноносителем".

Михаил Мельник. Фото: theater-krik.com

Про що ви мрієте?

Зараз мрію про те, що в понеділок поїду на риболовлю. Є мрія – купити автомобіль, який до душі. Тому що він доповнюватиме мої духовні запити. Бо я, сівши за кермо, поїду на природу заряджатись, поїду на батьківщину, і буду багато про що фантазувати відносно нових постановок.

Що б Ви змінили у сучасному суспільстві?

Нічого змінити не можливо. Я вагон з вугіллям піднімав, знаєте? Піднімав, та тільки не підняв. Усе суспільство складається з мільярдів різних доль. А доля вимальовує людину. Важливо, що ти в неї вкладаєш, і хто буде її оточувати, цю людину.

На смітнику проповідувати високі матерії можна, але навряд чи вони причепляться. Смітник має інші запахи, інше біополе. А людина – це вода. Людина створена з води. Кажуть, якщо воду намолити, вона триматиме в собі інформацію молитви. Мільярди людей, яких природа намолила гармонією і пустила в цей світ, а люди цю гармонію гублять...

Чому дитина плаче? Тому що вона боїться цього світу, їй незручно, вона кричить. Вона відчула, що вийшла з тепла в цей світ, де її навчать як вбити. Вона не хоче вбивати! Але її вчать! Вона може наслідувати. Все гірше, що зроблене, це від старших поколінь. Молодь не є від природи убивцями, зрадниками, циніками. Всі діти люблять казки, і страшенно люблять, щоб казки закінчувались добре. І бомженя любить казочку, і цареве дитя. А це говорить про те, що гармонія навколо нас існує.

Я б весь світ перекинути хотів с голови на ноги, щоб люди на ноги стали.  Бо подумайте: тільки людина - людині може знімати шкіру повільно ножем, щипцями. Людина - людині може зуби виривати, вуха відрізати. Жоден звір, крім гієн, не знущається зі своїх жертв. Навіть леви спочатку душать свою здобич, а потом вже їдять. Гієна, наздогнавши здобич, починає їсти її ззаду, а серце ще б'ється. Світ зробив з людей гієн…

Я абсолютно пов'язаний зі студентством, з глядачем, який до мене ходить. Я дивлюсь кіно там, де вони дивляться його, я їм там, де вони їдять, я ходжу там - де вони ходять. Не можу уявити, щоб я ходив до ресторану обідати!

Я думаю, що людина кинута на Землю експериментально. Вона кинута во спасіння цього світу. Якщо Бог послав нас сюди, щоб ми мучились, то за що мучаться тварини? Чому світ такий жорстокий? То може це пекло і є, чи ні?

Кожній людині хочеться вірити, що вона вибрана. І мені хочеться вірити, що і я вибраний. Я і буваю вибраним, коли я говорю з людьми і мене слухають. Взагалі, унікальна у мене професія.

Чим віроломніша людина, тим більше у неї від Диявола. Диявол не суть, це - поняття, бо треба якось означити злі думки в людині. Змій, який виліз і нашептав Єві про яблуко: "Їж! Господь не побачить!" Ні, це не змій! Це наш мозок разом зі звилинами! Наші звилини, згини і є та змія. Там народжується думка диявольська. Бійся думок своїх, серце слухай, бо серце від Бога. Коли ти робиш поганий вчинок, у тебе серце болить, тобі на душі погано. Душа поруч тут, коло серця, і вона здавлює серце. Коли нам легко, ми кажемо, що легко на серці, і ніхто не каже, що легко в голові.

Пекло у нас в душі. Немає ніяких котлів, чортів. Це все образні речі.

Яким було ваше перше кохання?

Я не раз в своєму життя закохувався. Я не відношусь до тих людей, які закохались раз і все! Більше ні на кого не дивляться. Я вважаю, що це неправильно і неприродно на цій землі. В духовному вимірі у кожного з нас є половинка. Однозначно! В мене вона є!

По-справжньому я закохався у десятому класі. Вона була у восьмому. Я побачив її та закохався. Я просто дивився на неї, йшов за нею коридором і зайшов в її клас. Зупинився серед її класу (була перерва). Всі засміялись, я не знав, що робити, я був дуже скромним (я і зараз дуже сором'язливий), розгубився, сказав, що я тут з екскурсією, а сам дивився на цю Марію.

Це було в гайочку на гойдалці, було дуже тихо, тільки соловейки як скажені співали. Вона гойдалась, ми наблизились і поцілувались. Я тоді випадково торкнувся її грудей, вперше в житті. Вона не прибрала моєї руки. І я до сих пір відчуваю цю земну кулю, цю кульку у моїй руці.

Через багато років не варто зустрічатись зі своїм першим коханням. Це інша людина. Очі інші, голос інший. Ти ж пам'ятаєш дівчинку...

Після того були різні дівчата, різні жінки, у яких я шукав своє кохання. Після одного розчарування ти шукаєш знову, зачаровуєшся...

Я людина, яка мала від природи багато енергії. Я міг закохатись з першого погляду, я не спав ночами, я чекав ранку, щоб побачити дівчину. Я біг, задихаючись від щастя, на побачення! Кожен день цього життя – несподіваний і неповторний!