Траєкторія. Ігор Янович

У новій серії, що отримала назву "Траєкторія", художник продовжує працювати з темами простору, часу, зовнішнього-внутрішнього і взаємодії між ними, через більш чітку роботу з формою – у єдиному стилі й обмеженій кольоровій гамі. Назва серії – натяк на продовження того, що вже було, на продовження роздумів, які ведуть художника від проекту до проекту.

Ігор Янович належить до тих художників, які працюють серіями, самодостатніми, виваженими у своїй цілісності проектами, і разом з тим – продовжують роздуми серій попередніх. Тому і "Траєкторія" може бути розглянута поруч з останньою – "Течією" (арт-центр Я Галерея, Київ, 2014). Тоді Янович мінімізував власну творчу активність, акцентуючи увагу на художньому невтручанні в матеріал, давав свободу фарбам-речовинам, надаючи "течії" її метафізичного значення – плину речей. Навпаки, "Траєкторія" є серією, яка зосереджена на роботі з формою, а тому у своєму корені є антропологічною практикою. Однією з робочих назв цієї виставки була "Рефлексії" – слово, що виразно підкреслювало цю людську складову. Та остаточна назва тонша: "Траєкторія", як і "Течія", – теж про рух, проте схоплений в зовсім іншому образі. Й одночасно – це той самий рух.

"Течія" відповідним чином впливала на глядача – як чужа, далека від взаємних почуттів матерія, якою можуть стати покинуті бетонні сходи, розбиті часом, чи потік води, що залишає по собі свідоцтво про власну бурхливість на розмазаному фотознімку. У "Траєкторії" багато складних партій: чорні лінії – товсті і щільні, тонкі та прозірні, що йдуть різними напрямами, збігаючись чи перешкоджаючи одна одній; колір, що працює десь зовсім самостійно, захоплюючи власну частку полотнини, набираючи фактурності і широти, а десь – стикається з чорним, у колаборації і спільному ході, чи навпаки – у протиріччях основної і допоміжної партій; білі лінії, що виключає обидві фарби на шляху зворотної сторони пензля. Навіть там де, нібито, розігрується одна партія – на великій роботі з широкими, розгалуженими мазками – значну роль грає поверхня полотна, точніше – її множинність, триптих, що вміщує один великий жест. Окремими точками уваги стають фрагменти, що утворюють хрест (своєрідне відсилання до Антоні Тапієса – одного з улюблених митців Яновича) чи білу закарлючку, які, натомість, не зчитуються як символи, не тримають на собі змістового навантаження, вписуючись в образ переживання і присутності.

"Безперечно, на художника мають вплив навколишні події, явища суспільного життя...", – каже Янович, але у справі з нефігуративним живописом цей вплив не є явним. Навіть більше того, саме абстрактне мистецтво підсилювало і продовжує тримати у числі актуальних відомий аргумент про "дегуманізацію мистецтва", про його відірваність від людини. Можна пригадати слова Хосе Ортеги-і-Гассета, який звинувачував сучасного митця у тому, що той "прагне сміливо деформувати реальність, зламати її людський аспект, дегуманізувати її". І наразі ми маємо справу з серією, яка ставить цю тезу під питання.